Історія розвитку миловаріння

Хто й коли винайшов мило, або Як доглядали за тілом до винаходу мила

Історія миловарінняСуперечки про те, кому людство зобов’язане винаходом мила, до сих пір не завершені. Думки всіх, так чи інакше, сходяться в одному: місцями зародження виробництва мила стали найдавніші культурні центри.

Єгипетські археологи після розкопок у дельті Нілу прийшли до висновку, що виробництво мила було налагоджено, щонайменше, 6000 років тому. У деяких єгипетських папірусах містяться рецепти, згідно з якими для отримання мила тваринні або рослинні жири слід нагрівати разом з лужними солями, в достатку наявними на берегах одного з озер.

Також є припущення, що миловаріння було винайдено в Шумері, першої цивілізації на Землі, що існувала в IV-III тисячоліттях до нашої ери, більш ніж 4500 років тому.

В ході археологічних розкопок вченими були виявлені таблички, що датуються 2500 роком до н. е., на яких була описана процедура, що нагадує процес приготування мила: вода змішувалася з деревною золою, отримана суміш кип’ятилися і надалі в ній розтоплювали жир. Однак цей розчин не мав певної назви, свідоцтв про спосіб його застосування не збереглося, і те, що зараз заведено вважати милом, з нього не видобувалося.

Про миловаріння згадують також багато римських письменників і вчених. У своєму трактаті «Природна історія» в 37 томах Пліній Старший (1 ст. н.е.) вказує на той факт, що мило стало невіддільною частиною життя римського населення. Він пише, що ще древні галли (населяли територію сучасної Франції) та германці знали про приготування мила. Ці дикі племена робили з сала й золи букового дерева якусь чудодійну чорну мазь, прообраз нинішнього рідкого мила, яку використовували для очищення та фарбування волосся, а також для лікування шкірних захворювань.

Стародавні римляни лише з 164 р. н. е. стали використовувати мило як миючий засіб. Лікар Гален, що жив у ту пору в Римі, описав мило та вказав при цьому, що його треба виготовляти з жиру й розчину золи з вапном; воно робить шкіру м’якою, а також очищає від забруднень тіло й одяг.

Щоправда, існує і версія, по якій мило було виготовлено римлянами. Широко відома легенда походження слова «мило» («soap») від назви давньоримської гори Сапо (Sapo), на якій відбувалися жертвоприношення богам. Тваринний жир спалюваних жертв накопичувався і змішувався з деревною золою багаття. Отримана маса змивалася дощами вниз, у глинистий ґрунт біля річки Тібр. Жінки, що прали білизну в цих місцях, стали звертати увагу на те, що завдяки цій суміші одяг відпирається набагато краще. Поступово цей «дар богів» стали використовувати не тільки для прання, але і для миття тіла.

В античному світі існувало три сорти мила: тверде, м’яке та рідке, його виробляли з козячого або бичачого жиру з домішкою золи бука. Хоча мило вже було винайдено, багато народів античного світу ще довго продовжували користуватися лугом, бобовим борошном, клеєм, пемзою, ячмінною закваскою та глиною. Наприклад, історикам відомо, що скіфські жінки робили миючий порошок з деревини кипариса та кедра, а потім змішували його з водою і ладаном. Отриманою ніжною маззю, що мала тонкий аромат, вони натирали все тіло. Потім видаляли розчин скребками, та їхня шкіра ставала чистою і гладкою.

Після падіння Римської імперії та з початком так званого Темного часу в Європі чистота й особиста гігієна відійшли на другий план, виробництво мила пішло на спад, але рецепти не було втрачено, тож справу майстрів давнини продовжили невеликі кустарні майстерні.

В середні віки чистота не була в честі. Милом користувалися тільки представники перших двох станів — дворяни та священики, та й то не всі поголовно. Щоправда, слід зазначити, що мешканці середньовічної Європи животіли в грязі зовсім не тому, що мило було недоступно. Просто особлива увага до власної грішної плоті вважалася крамольною з точки зору інквізиції, що лютувала в ті часи. Після епідемії чуми, що скосила пів-Європи, ставлення до мила змінилося. Миття перестали прирівнювати до єресі, а пізніше церква взагалі схвалила утримання тіла істинного вірянина в чистоті.

У 1424 році в Італії, в Савоні, промисловим шляхом стали виготовляти тверде мило. Жири з’єднували не з золою, а з природною кальцинованою содою, яку добували з озер. Це значно знижувало собівартість мила, а отже перевело миловаріння з розряду ремісничого виробництва на мануфактурне.

Для варіння мила використовували яловиче, бараняче, свиняче, кінське сало, кістяний, китовий і риб’ячий жир, відходи жирів різних виробництв. Додавали й рослинні олії: лляне, бавовняне, оливкове, мигдальне, кунжутове, кокосове та пальмове.

В Європі, зокрема в Іспанії, протягом багатьох століть луг, необхідний для виготовлення мила, отримували із золи певних видів рослин, у тому числі й морських водоростей. В іспанській провінції Кастилія, спалюючи поташник, отримували лужну золу, яка мала назву барила. При її поєднанні з оливковою олією місцевої вичинки отримували тверде гарне біле мило високої якості, яке називали кастильським. Усюди на Середземномор’ї, де вирощували олійні рослини, стало процвітати миловаріння.
У більш холодних регіонах миловари продовжували використовувати сало, а деякі навіть риб’ячий жир. Хоча мило, яке виготовлялося в ті часи, підходило для прання білизни, митися їм приносило мало задоволення.

Італійці, зокрема венеціанці, що володіють особливою пристрастю до всього прекрасного, придумали робити мило в формі квітів і фруктів.

До XVII століття мило було вже досить поширене в Європі.

Жири та олії були не єдиними компонентами у виробництві мила. Поступово процес миловаріння удосконалювався. До кінця XVIII століття миловарне виробництво стало масовим. У XVIII столітті в світі зріс попит на поташ (сіль калію і вугільної кислоти), який використовувався у виробництві мила, скла та чорного пороху. Приблизно в 1790 році Нікола Леблан, французький хірург, фізик і хімік, відкрив фабричний спосіб отримання з кухонної солі лугу, який став головним інгредієнтом мила. Цей відмінний лужний матеріал витіснив поташ. Пізніше вчені навчилися отримувати каустичну соду з ропи, або природного сольового розсолу. Ці відкриття підготували шлях для промислового виробництва мила.

Звичайно ж, якість продукту залежало від якості сировини. Спочатку мило варили з деревної золи та тваринних жирів. За допомогою цих компонентів перші американські поселенці робили коричневе, м’яке, драглисте мило. Жир овець і великої рогатої худоби був у той час основною сировиною для виробництва мила й свічок, тому ремісники часто виготовляли й продавали обидва ці продукти. Додавання солі наприкінці варіння дозволило виробляти тверде, кускове мило, яке легко було перевозити. Його ароматизували лавандою, вереском і кмином.

У XIX столітті дедалі більшу популярність набувало мило з рослинних олій. Завдяки новим видам транспорту для миловарів відкрився доступ до коштовної заморської сировини. Західна Африка — батьківщина олійної пальми, тож світла масляниста речовина, яку отримують з соковитих плодів цієї рослини, стала основним компонентом для виробництва мила та інших косметичних засобів. З островів Тихого океану стали привозити копру — сушені ядра кокосового горіха, з яких вилучали олію. Завдяки цим екзотичним товарам популярність мила суттєво зросла.

Підприємці усвідомили, що бути чистим і охайним — природне бажання людини. Потрібно було тільки переконати споживачів, що без мила цивілізованим людям просто не обійтися. Дуже скоро рекламодавці стали порівнювати свою продукцію з медом, сонячним світлом і снігом. Інші, рекламуючи свій товар, використовували відомі твори мистецтва, завдяки чому мило стало символом вишуканості та вихованості.

За часів наших бабусь існувало повір’я: здоров’я волосся підтримає тільки господарське мило. Сірі непривабливі шматки цього миючого засобу можна було побачити в будь-якому будинку. Їм мили все — від дитячих пелюшок і тарілок до власної шевелюри. Але лужний засіб, хоча й здатний вимити дочиста, але не в змозі доглядати за волоссям. Парфумери повернулися до теми рідкого засобу для волосся, відомого з часів стародавнього Риму. У 1898 році німецький аптекар Шварцкопф винайшов безлужний засіб для миття волосся — шампунь. А для прання іншими ентузіастами своєї справи був винайдений пральний порошок. На класичному милі був поставлений хрест, але тільки в перукарському та пральному сенсі. Мило, як і раніше, залишилося головним засобом гігієни тіла.

Незалежно від того, яким богам поклонялися, люди користувалися милом, просто його рецепти іноді суттєво різнилися. Католик не бачить проблеми, якщо у виробництві мила використовується свиняче сало, мусульманин віддасть перевагу милу з іншим складом, а буддисту усього дорожче мило на рослинній основі.

Сьогодні споживачі віддають перевагу милу з ароматом свіжих фруктів і екстрактами трав, що, на їхню думку «робить мило більш природним і цілющим».

Попри значні досягнення в області виготовлення синтетичних миючих засобів, а також небувалий технічний прогрес, звичайне натуральне мило на рослинній основі не втратило своєї популярності. Для підтримки здоров’я і дотримання особистої гігієни таке мило має величезне значення.

Інші статті:

«Угода тисячоліття»: історія продажу Аляски Америці

Чому чай в пакетиках смертельно небезпечний?

Загрузка...

Ответить

Ваш e-mail не будет опубликован.

Вы можете использовать HTML- теги и атрибуты:

<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Загрузка...